неї, і майнула геть. По годинї прийшла зовсїм розгорячена на лицї.
— Нї, такий Фома! — мовила з таємною радістю в душі, — такий невірний Фома! Цїлїсїньку биту годину треба було переконувати його! Але тепер сидить і плаче.
— Хто? — запитала маркіза.
— Він, — відповіла мати. — Хтож ба, як не той, що має до того найбільше причини?
— Чейже не тато? — скрикнула маркіза.
— Як дитина, — відповіла мати. — Аж мене сьміхом заносило, як би я й сама не була мусїла втирати собі сльози з очий вийшовши за двері.
— І се задля мене? — запитала маркіза і схопила ся з місця. — І я мала би тут —
— Анї з місця! — мовила панї Ґ… — По що він диктував менї такий лист? Сюди прийде до тебе, коли хоче бачити мене, доки жию.
— Моя найдорожша мамочко! — благала маркіза.
— І не проси! — перебила їй полковниця. — Чого він хапав ся за пістолет?
— Алеж заклинаю вас! — —
