— Не сьмій! — відповіла панї Ґ… і силою посадила дочку знов на крісло. — І коли ще сьогоднї перед вечером не прийде, то я завтра з тобою їду далї.
Маркіза назвала таке поступуванє жорстоким і несправедливим. Та мати відповіла:
— Заспокій ся! — Бо власне чула, як щось хлипаючи наближало ся здалека. — Він уже йде!
— Де? — запитала маркіза і почала прислухати ся. — Тут хтось під дверма; се сильне — —
— Егеж, — відповіла панї Ґ… — Він хоче, щоб ми відчинили йому двері.
— Пустїть мене! — скрикнула маркіза і зірвала ся з крісла.
— Нї, коли мене любиш, Джулїєто, — мовила полковниця, — то сиди!
І в тій хвилї війшов комендант, притулюючи собі хустку до очий. Мати заступила свою дочку, обернена до нього плечима.
— Мій найдорожший таточку! — скрикнула маркіза і простягла руки до нього.
— Анї з місця! — мовила панї Ґ…, — Чуєш?
Комендант стояв у покою і плакав.
