— Нехай перепросить тебе, — мовила далї панї Ґ… — Пощо такий запальчивий! І по що такий упертий! Я люблю його, але люблю й тебе; шаную його, але шаную й тебе. А коли прийде до вибору, то ти лїпша від нього і я лишу ся з тобою.
Комендант зігнув ся в дугу і ревів, аж стїни лунали.
— Алеж Боже мій! — скрикнула маркіза, подалась назад перед матїрю і виняла хусточку, щоб і собіж дати попуск сльозам. Панї Ґ… мовила:
— Він не може лише прийти до слова! — і відступила на бік. Тодї маркіза встала, обняла коменданта і просила його, щоб заспокоїв ся. А сама плакала ревними сльозами. Запитала його, чи не схоче сїсти? Хотїла посадити його на крісло, та він не відповідав нїчого; не рушав ся з місця; і не сїдав; і лише стояв похиливши лице глубоко до землї і плакав. Маркіза мовила, випростовуючи його, на половину обернена до матери, що він готов захорувати; і в самої матери, бачилось, почало не ставати стійкости, коли він не переставав ридати зовсїм конвульсийно. Та коли комендант нарештї при повторних просьбах дочки сїв, а вона серед безконечних пестощів упала йому до ніг,
