кім намислї дочка приняла нарештї сю остатню пропозицію.
І ось по ночи, проведеній серед крайне напружених ожидань, засвитав ранок страшного третього. Коли годинник вибив одинацяту, обі жінки убрані празнично мов до заручин засїли в гостинній; серце стукало у них, що можнаб було чути, як би був замовк денний шум. Ще бренїв дзвін, що вибив одинацяту, коли війшов стрілець Лєопардо, якого батько виписав був із Тиролю. Жінки поблїдли при його видї.
— Ґраф Ф…, — промовив він, — заїхав і велить ознаймити своє прибутє.
— Ґраф Ф…! — скрикнули обі враз, із одного зачудуваня впадаючи в друге.
Маркіза крикнула: — Замкнїть двері! Для нього нас нема дома! — Встала, щоб зараз самій замкнути кімнату і власне хотїла випхати стрільця, що стояв їй у дорозї, коли в тій хвилї до неї війшов ґраф, у тім самісїнькім воєннім мундурі, з ордерами й оружєм, яке мав на собі в часї здобутя кріпости. Маркіза збентежена готова була, бачилось, провалити ся крізь землю; вхопила хустку, яку лишила була на кріслї і власне хотїла втїкати до бічної кімнати; та панї Ґ…, вхопивши її за руку, крикнула: „Джулїєто! — і мов
