— Люба! Ласкава! Високоповажана! — шептав і сльози спливали по його лицї.
— Встаньте, пане ґрафе, — мовила полковниця, — встаньте, потїште отсю, то й усї будемо поєднанї, все буде даровано й забуто.
Ґраф підняв ся плачучи. Він знов припав на колїна перед маркізою, і взяв легенько її руки, мов би вона була з золота, а сам дух його руки міг би притемнити її. Але вона зірвала ся з місця і крикнула:
— Ідїть геть! ідїть! ідїть! Я надїяла ся якогось розпусника, але не — — — чорта!
І оминаючи його немов зачумленого відчинила двері кімнати та крикнула:
— Покличте полковника!
— Джулїєто! — крикнула мати зачудувана. Та маркіза з убійчою дикістю глядїла то на ґрафа, то на матїр; її груди хвилювали ся надсильно, її лице палало; Фурія не глядить страшнїйше. Надійшли полковник і надлїсничий.
— З отсим чоловіком, тату, — мовила вона, коли ті ще були у входї, — я не можу одружити ся! — І вхопила посудину зі сьвяченою водою, що висїла при затильних дверех, обризькала нею
