— От гаспидська люлька! Знову погасла!.. — бубонів сивоусий козак, штрикаючи пальцем у мокру люльку.
Та незабаром байдак виплив на тиху воду. Козаки почали весело розмовляти та підсміюватися з переляканих послів. А инші байдаки тим часом перепускалися через поріг.
— А какъ сей порогъ именуется? — спитав дяк у сивоусого козака.
— Цей зветься Кодацький, — пробубонів козак, панькаючися з своєю люлькою.
— А еще много ихъ будетъ?
— А, сто копанок!.. От гаспидська!..
— Ноли сто? Быть не можетъ!
— Та де ж там сто! Ото, дяче, вигадав!..
— Да ты-жъ самъ сказалъ — сто…
— Оттакої! то в мене таке слово — сто копанок чортів…
Тим часом усі байдаки щасливо перепустилися через Кодацький поріг, і Дніпро поніс їх до инших порогів.
Московські посли, трохи заспокоївшися, посідали знову на своєму килимові, а сивоусий козак, запаливши нарешті свою непокірну люльку, примостився біля їх і почав з ними розмовляти.
— Так ви, кажете, нового царя собі вибрали?
— Новово, точно.
— А кого ж ви вибрали?
— Божіею милостію Михайла Өедоровича Романова, благоцвѣтущую лѣторосль благороднаго корене.
— А як же тепер з царенком буде?
— Какимъ царенкомъ?
— Та з Івасем же, Дмитровим сином.
— А! вотъ нагадалъ! — выпорткомъ ту разстриги?
