Цю сторінку схвалено
/Орфей збентежений, у відчаї спирається на скелю./
ЕВРІДІКА. Та чого так уперто мовчати Орфею?
Що йому від мене таїть?
Не на те ж він мене врятував од страхіть,
Щоб мук завдать байдужістю своєю?
Ой, недоля сумна!
Без сил я залишаюсь…
На очі налягла знов смерті пелена…
Я тремчу… Я томлюсь…
Задихаюсь…
Холону і горю…
Душа страждає,
Її таємниця крає…
Страхом пройняті всі чуття…
Ах, знемагаю в муках я…
Недоля ворожа!
Люта воля божа!
Чи дихати я можу
Лиш знов для терзань?
Навкруг мене тихо панувала утіха,
Без горя, без лиха,
І ось тепер ізнов зазнала я страждань!
ОРФЕЙ. Защеміла душа від її нарікань.
Що мовлю? Що вдію?
Втратила всю надію.
Чи зможу вгамувать
Весь біль її страждань?
Сам я з нею страждаю
І сумую без краю…
