Однак ще і тепер велике число галицьких воєнних збігцїв живе далеко від свого дому, в австрійс:ких бараках або на зарібках, між нїмецькими людьми.
В маю 1915 року розпочав ся серед страшних боїв відворот російських війск з занятих частий Галичини і Буковини.
І тодї знов почали наші люди втїкати із сїл. Страх перед війною — страх перед битвами, гнав людий до утечі.
Повторило ся се, що було з самого початку війни.
Люди, боючись остати на місци, щоб не попасти в два огнї — уступаючих Росіян і атакуючих Австрійцїв — втїкали в переполоху в східну сторону краю.
В сей спосіб опинили ся за задами російського боєвого фронту. Вернути домів, в нїякий спосіб не могли. Знайшли ся без хлїба і даху — на ласцї російського уряду та російського населеня.
І рівно як австрійський, також російський уряд був змушений заопікувати ся воєнними збігцями.
Російське правительство порозселювало галицьких та буковинських збігцїв (або, як їх Росіяни називають“біженцїв”) по ріжних ґуберніях полудневої та східної Росії.
Як се з скупих вістий російських ґазет виходить — лиш мала часть наших збігцїв живе в волинській та подільській ґубернії, що граничать з Гличиною. В більшій скількости живуть ;алицькі збігцї в київській, харківській, екатеринославській та херсонській ґубернях. Найбільше число Галичан і Буковинцїв розселено в ґу-
