російське правитедьство могло би неузнати греко-католицку церков.
Безповоротно минули ті часи, в яких пануючий король чи цїсар мали право жадати від своїх підданих, щоби вони визнавали ту віру, чл релїґію, до якої сам пануючий належав.
Правна засада давних часів, що містили ся в латинській паремії „Сиіus regіо - еіus religіо”, (чиє пановане — того релїґія), навсе усунена з новочасного державного права: не узнає її нинї ніяка цивілїзована держава.
В давних часах панувало понятє, що всї люди — всі “піддані”, істнують для держави, та з ласки держави.
В нинїшних часах поступу людської думки, панують цїлком противні погляди на місію і станоьиско держави зглядом її “горожан”.
Релїґія, річ совісти і душі кождого чоловіка,ь— ніе підпадає зовсїм під власть держави.
Лише реліґійні орґанїзації, без згляду на форми, в яких обявляють ся (з’орґонїзовані церкви, релїґійні ґрупи, секти і т.д.) підпадають під контролю держави — і то тільки в границях, зачекнених цїлями і задачами, які є спільні для церкви і держави.
Російська держава, що в своїм устрою і в своїх законних постановах опираєть ся на праві та на тій основі є так званою “правною державою” в модернім понимаю — мусить в відношеню зглядом релїійного житя горожан заняти таке становиско, яке відповідає новочасним принципам засадничих прав і свободи кождої одиниці.
Тому російська держава і кожде російське
