правительство мусїли би — по прилученю нашого краю до Росії — з засадничих зглядів узнати греко-католицьку церков — як з’орґанїзовану церков чотирих мілїонів українського населеня Галичини — як церков, що має за собою вікову традицію — яко часть і галузь всесьвітної католицької церкви, що стоїть під кермою римського престола.
І коли російська держава мусїла би узнати греко-католицьку церков, як законну церков в Росії — то в ніякий спосіб — члени і вірники сеї церкви не моглі би бути наражені в Росії на якусь нерівність або якісь некористи правні — на правні ограниченя або особисті переслїдованя зі сторони держави або її уряду.
Отже всїлякі небилиці, які пускають аґітатори православія між наш нарід в Америцї — приміром: що не дістав би перепустки до повороту до краю такий галицький чоловік, який не виказав би ся перед російським конзулятом посьвідкою православної парохії, стверджуючою його приналежність до православної церкви, або — що тільки православним Галичанам — російський уряд віддасть по війні їх ґрунга і маєток в краю, — се все чиста неправда, очевидні брехливі видумки, які обчислені тільки на збаламу ченє наших галицьких людий.
Для евентуального ствердженя галицької приналежности поодиноких людий, були би перед конзулятами рівно добрі і важні посьвідки свого приналежного греко-католицького сьвященика, як посьвідка православної парохії.
А що до перебраня ґрунтів і маєтку в краю — рішали би виключно права власности, а не релї-
