Сторінка:Гнат Хоткевич. Григорій Савич Сковорода (український фільософ). 1920.pdf/108

Тих непокоїть Венерин амур,
Усякую голову мучить свій дур.
Міні ж одна тільки в світі дума —
Як би умерти міні не без ума.

Той хвалебний вірш переплітає з брехнею,
Лікарь як би на підряд робить мертвяків,
Сей шанує картину жирових тузів,
А Степан, як на весілля, біжить на позви.

Смерте страшна! Замашная косо!
Ти не шкодуєш і царського волосся.
Ти не дивишся де мужик, а де царь —
І всіх жереш, як солому пожар.
Хто ж плює на її гостру сталь?
Той у кого совість, як чистий кришталь.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

(на текст: „безодня безодню кличе“ або: „в законі Господа воли Його. Дав би тобі воду живу, волі волю і безодні твоїй безодню мою“).

Неможна безодні океана закидати жменею попілу;
Неможна вогню загасити маленькою краплею.
Чи ж зможе у темній печері літати орел?
Отак, як він вилетить звідси у піднебесний край —
Отак і наш дух не буде ситий плотськими річами.

Дух — се безодня в людині, безодня ширша усіх вод і небес;
Во віки не наситиш тої безодні тільки тим, що чарує око.
От звідси ж то й скука, і скреготіння, сум, печаль,
Звідси неситість, що й кожда крапля палить.
Знай — не буде ситий плотським дух.