Старець один проживав собі в пустині.
Один парубок, чувши багато про того старця,
Що то свята людина і премудрости повна —
Прийшов у ту тінисту діброву.
— „Не погнівайся, каже, отче милосердний,
Скажи міні — який шлях у життю можна вважати святим і твердим?
У мене нема ні батька ні матері;
Як би ти мене навчив,
То був би міні замісць моїх родичів“.
— „Я, сину, й сам мудрости невеликої,
Знаю тільки, що тяжкий є шлях сього життя“.
— „Ти вже зроби таки милость, скажи:
Я все запамьятаю, я ж таки не дірава торба“.
— „З опаскою, сину, обіходься зі світом,
Старайся на чужих прикладах навчитися роспізнавати добро від зла,
Щоб не довелося того пізнавати на своїй біді.
Наприклад, бачиш що бьють злодія —
Учися з нього, що крадіжка — горе.
Не дружи з тим хто до добра неспособен —
З добрим і сам будеш добрим.
Найбільше ж — не роби того, що роблять вітрогони,
А роби те, що велять закони розуму.
Кому подобається зовнішність сього світу,
Той не може не бути нещасним“…
Парубок, бачучи, що то все йому не на руку
Старий каже, нараз почув скуку.
— „Дякую тобі, сідобородий старче“!
— З Богом, сину“. — Пішов хлопець.
„Воно-то свята мудрість, каже до себе, але якось не для мене“.
А потім, підшукавши собі друга по пірью,
Пішов у світ. І дванадцать літ блукав,
А на тринадцятім вернувся
