тлінним, ми тим самим завдаємо питання — чому Бог не може божества свого втратити. Бо бути нетлінним і бути Богом — се одно. Бог же вже єсть — як же ж можна бажати аби й плоть була Богом? Скоріше два кота в мішку помиряться, ніж два начала у світі. І бажати сього — се ж дурниця.
О Боже! Яким тяжким є все те, що непотрібне й дурне — і яке легке й солодке усе, що істинне й потрібне! По-що нам бажати, щоби плоть була вічною, коли й без неї є Вічний? Отже нехай яко дим щезає усяка плоть, отой вічний ворог Божий і наш. А ми ще обо́жити її хочемо. Уже маємо червінця (Бог — драхма) — пощо ж бажати, щоб і сам гаманець був золотим! Досить одного червінця. Але невірство наше не бачить тої драхми у мішку нашім. Отверзи ж, Господи, очі наші, щоби воскресла й блеснула нам внутрішня наша людина, щоб побачили ми її живу та щоб не обожали діавола. Чого ви боітеся? Нехай дрянь щезає. Людина — се єсть серце. Спокій серцю вашому!
(З листа до „Осипа Юрієвича“; 1781 року).
Корінь усьому злу — серебролюбство. Звідти повиростали тяжби, війни, отруєння, убийства, фальшиві монети, ріжні затії, ворогування, неудачі, печалі, роспач, піянство, самовбивства… Корінь же всього того родився від безвірства, від безбожности, яка відбірає від нас промисел над нами Батька нашого, сидящого на високостях. Замісць того, щоб уповати на непорушний камінь щастя — „нехай буде воля Твоя“ — люди уповають на себе, на свою волю та на свої хитрости і заплутуються нарешті в погибельнім лябіринті. А тоді гублять вони найдорожчий скарб усього світу — оцей: