Спокій мій даю вам;
Веселість серця — життя людині. Сірах.
Сине! Бережи серце своє. Притчі.
Але може вони хоч у спокою шукали погибелі своєї? Де там! Се про них сказано — „ходили то шляхах непроходими, яко олень пострілений в ядра“. Чи не вони ж і єсть оті біснуваті, що ходять по гробовищах, як говориться у Евангелії? Жартом і дурницею здається ім слово що — „той хто убьє душу свою — спасе її“. Христос усім біснуватим і скаженим говорить одно: „вертайся до дому“, тоб-то другими словами: „сину — бережи серце своє“.
Треба старатися дати спокій серцю, убивши душу й відрізавши забаганки. Але що ж то воно за волчці, які треба обрізати, і що то за душа, що її треба убивати? А то все прелюбсдіяння, любодіяння, убийства, злодійства, глитайство (от і сребролюбність). Позбавитися того — се й буде благородне убийство й істинне обрізання, котрому похвала воздається не від людей, а від Бога. Бо то й єсть те „змієве насіння“, що його апостол Павел називає початком, властею й духом злоби. Хто єсть прямим солдатом Христовим і повоював отих духів, відносно того сповняться слова: „серцю веселому цвіте й лице“. От що означає убити душу. Се ж означає й хрещення. Се ж і освящення єлею, помазання веселости плачущим. Як же хто не вернеться до дому, не загляне у серце своє і не вбьє проклятої отої душі чи, краще сказати, полку отого бісовського, — тоді серце його віддається на волю бурхливих вітрів, як човничок, і збудеться сказане: „схвилюються й не зможуть відпочити“; „в тайні восплачеться душа ваша“; „о горе їм — бо пішли вони шляхом Каїновим“.