нас самих яка низька часть, обмежена тіснотою місця й часом, розділена ріками й віками, то маємо ж ми й другу часть, що володіє стихіями. Катон про Ціцеронову старість говорив, що тіло спрацьоване стає костнішим та лінивішим, а дух чим більше движеться, тим стає бистролетнішим. Чому ж, коли так, неможна сказати, що чим і тілом дальше від круга, тим ближче до серця? Пророк Єремія каже — точним у чоловікові чоловік єсть (п. 17, в. 9); отже серце, а не тіло стихійне. Цілком чоловіка бачити й серце його любити може тільки той, хто любить думки його, а любити і бути разом і в єдности жити се одно. Се єсть істинне приятельство, а не те, щоб в одних стінах зібратися тілесним чучелам, а серцями розійтися ріжно, а бажаннями й радами поріжнитися. Єдність не в тілесній подібности, не в однаковім стані, не в спільнім даху, не в числі літ, не в землячестві, не на небесах чи на землі, а в серцях, союзом Христової філософії связаних. Маючи єдину з вами душу — і з-за гір і з-за рік вас бачу, люблю й шаную. Бачу душею і нею ж люблю.
(З листа до „Івана Васильовича“).
Любий друже! Хочеш від мене потіхи? Добре робиш. Світ тільки уязвляти нас може, а сціляти ні. Мучить тебе, що так ти уязвився? Але знай, що людина єсть усіх скотів і звірей упертіша і що, не наложивши на неї ран тяжких та не загремівши таємним отим страшним громом, не може Бог инакше відтягнути людину від світа та притягти до себе. Савле, Савле — по що мене женеш? Адаме, Адаме — де ти задівався? Куди тебе чорт загнав?
Отакі ж то, друже, усі ми. „Погнили рани мої від лиця безумія мого“. Але ж бо по ранах милость