Втіха й кураж, кураж і солодкість, солодкість і життя — єсть то одно. І що Горацій сказав — „солодкости не відкладай“, то Сенека перетолкував — „життя не відкладай“. „Занадто пізно — завтра жити, живи сьогодня“. Не роскусивши сили слова сього, люди в усіх віках і народах обезславили Епікура за солодолюбність і вважали його самого пастухом свинячого стада. Але як що життя йде від сердечної веселости, а веселість від солодкости — звідки ж іде сама солодкість для серця?
Боговидець Плятон каже — „немає нічого солодшого Істини“. А нам можна сказати, що тільки в істині й живе справжня солодкість і що вона тільки одна й животворить серце наше, того властителя тіла нашого. І не помилився якийсь мудрець, порівнявши вченого й невченого з мертвим і живим. Пітагор, роскусивши емблєму трикутника і побачивши в нім істину, з радістю закричав: „Знайшов! Знайшов“! Отже мабуть життя инше йде тоді тільки, коли мисль наша, кохаючи істину, висліжує стежки її й, стрінувши око її, торжествує й веселиться сим незаходимим світлом. Се світло солодило й старість Солонову, а він і старіючи що-дня вкушав від тої вічної солодости, яка согріває й годує сердечні думки, мов весняне сонце усяку тварь. І як правильний обіг крови у звірях, а соків у травах родить благосостояння тіла їх, так думки істини озаряють благодушністю серця. І не диво, що де-які примітні люди записки свої заголовляють так: „Житіє й життя такого-то“. Житіє — се значить родитися, їсти, рости й зменшуватися; а життя — се приношення плодів від ростка зерна істини. Недаремне друг істини Цицеронів Катон любив під старість бенькети, але з мудрими бесідами, що насищають серце, начертують невидиму ніде, але прекрасну іпостать істини.