— А вам би я, панове, нічого й не казав, як би ви обвинувачували мене в звичайних людських хибах; але ж бо ви робите мене якоюсь вредною людиною, якимось душегубителем, забороняєте й відражуєте молодим людям вступати зі мною в знайомість. Отже тому я і вважав потрібним виступити з поясненнями.
Тоді всі язикаті замовкли, бо нічого було й говорити, а Сковорода знова пішов у свою путь — учити людей добру й правді. „Про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпцями й дзвоню для глухих. Але нехай собі говорять: вони знають своє діло, а я знаю своє“.
І так він прожив усю решту свого життя — тридцять літ. Кінець був такий.
Його отой учень Ковалинський, потріпавшися життям, оселився в с. Хотетово, в 25 верстах від Орла. Сидючи там, він кликав Сковороду до себе, аби послухати дивного слова й сцілитися душею. І Сковорода, маючи 72 роки на плечах, іде у Орловську губернію, іде пішки, бо він инакше ніколи не подорожував. Погода була погана, дощі, по дорогах грязь — а старий чоловік ішов, щоб принести трохи потіхи другу.
Три тижні прожив у Хотетові — і почав збіратися назад на Вкраїну. Він не любив московського краю. Як його не просили, як не вговорювали, він таки пішов. 26 серпня 1794 року прощався з приятелем своїм і казав:
— Може я вже не побачу тебе, то прости. Памьятай завжди в усіх випадках твого життя те, про що ми частенько говорили: світло й тьма, голова й хвіст, добро і зло, вічність і час. Душа моя признала тебе за найздібнішого прийняти істину й любити її.
І пішов. Дійшовши до Курського, мусів трохи переждати, бо дощі були великі. Як тільки трошки