перейшло — пішов далі. Але на дорозі почув, що сили зоставляють його, що се вже приходить кінець. Він завернув у село Іванівку до отого поміщика Ковалевського, про якого ми згадували.
Погода, і старість, і хороба, і втома від дороги валили його з ніг, але він не піддавався і все був на ногах, приговорюючи: „дух бодрий, але плоть немощна“. Малесенька кімнатка з вікнами в сад була посліднім його приютом, але він мало в ній і був, більше ходив по полях, по садку. Послідній день життя Сковороди був такий.
До поміщика зібралися гості. Сковорода мов оживився, багато оповідав про ріжні випадки з свого життя, але згодом, як і звичайно, непомітно втік від великого товариства й пішов у сад. Довго там ходив по стежках, рвав яблука та давав дітям. Сонце заходило. Послідні його промені пробивалися через листя дерев. Сковорода узяв лопату і почав… рити собі могилу.
За сією роботою й застав його хазяїн.
— Що се ви робите, Григорію Савичу?
— Пора, друже, кінчати дорогу. Он бач, уже все волосся злетіло з бідної голови від ріжних мук — треба ж і заспокоїтися.
— Е, що там ви говорите? Годі жартувати. Ходімте, лишень, до гурту.
— Та я піду, але буду просити тебе, друже, нехай тут буде моя могила.
Пішли до будинку, але Сковорода не довго був з гістьми. Пішов він до своєї кімнатки, надів чисту сорочку, помолився Богу, підложив під голову торбу зі своїми книжками, ліг і зіклав руки навхрест…
Довго ждали до вечері — Сковорода не прийшов. На другий день до чаю теж не вийшов, до обіду теж. Хазяїн пішов навідатися — але Сковорода лежав уже холодний, задубілий…