її ж знаком був царський жезл. Ховалася вона й під священними обрядами, як, наприклад, під вкушенням пасхи, під обрізанням; закривалася вона й ріжними оповіданнями, як, наприклад, повістю про Ісава та Якова, про Савула й Давида. І тільки потім уже, потім являлася вона во образі мужеськім — во образі Богочоловіка.
(З твору „Наркіс або — пізнай себе“).
Єсть предревня притча про парубка Наркіса, що подивився на себе у воду і закохався на смерть. Сей учинок Наркіса можна назвати словами: пізнай самого себе. Хочеш бути задоволений із себе — пізнай самого себе. Хто прозрів у водах тлінності красоту духа свого, той не в що зовнішнє, не в тлінности своєї воду, а в саму суть свою закохається. Наркіс на полотні тлінної плоті своєї побачив нерукотворенний образ, іже єсть сіяння слави Отця.
Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську ногу чи пьяту, закривши усе тіло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумієш сам себе і не знаєш. А не знати себе самого — се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твоїм домі десь заритий скарб, а ти про нього не знаєш, то тобі все одно як би того скарбу й не було. Отже пізнати самого себе, знайти себе і знайти людину — се все одно. Але ти себе не знаєш, бачиш в собі одну землю, отже нічого не бачиш. Одно — дивитися на тінь дуба, а друге — на самий дуб. Отже ти тінь свою тільки бачиш, тоб-то, просто сказавши, нічого не бачиш. Так і виходить, що ти сам себе зроду не бачив.