очищающе від полови вічне зерно Святого Духа на хліб — чи не віл се молотящий? Серце, що воцарилося над звірами й над волею своєю, що ростерзало всяку власть і славу, яка возстає на Бога, що не тратить духа в бідности, в гоненіях, в хворобах, у смерти — чи не лев то? Серце, що високо блискає, як блискавиця, що настигає й побиває усякі пернаті мрії та замислуваті стихійні думи — чи не сокіл то єсть? А серце, що летить в простір висоти небесної, любить світло й вперяє зіницю очей в сяєво південних променів — чи не є то благородний орел? А чи не голубка є серце, що любить Господа, святої надії гніздо в нім знайшовши? І нарешті чи не голуб тобі є серце, що бачить двоє, що над потопними водами зрить твердь і берег? Се чисте серце, що злітає над усим поганим, то єсть голуб чистий, Дух святий, дух знання, дух благочестя, дух премудрости, дух ради; дух слави нетлінної, дух і камінь віри.
(З твору „Дружня розмова про душевний спокій“).
Зміряли ми море, землю, повітря, небеса, потрівожили внутрішність земельну ради металів, розмежували плянети, повідшукували гори на місяці, найшли невидимих світів нещислиму кількість, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні, зупиняємо воду — Боже, чого ми тільки не вміємо? Чого ми тільки не можемо?
Але горе, що при всім тім чогось великого не стає. Немає чогось, чого й назвати не вміємо. Знаємо, що не стає чогось, а що воно таке — не розуміємо. І похожі ми на безсловесну дитину, що тільки плаче; воно і не знає і сказати не може в чім йому потреба, саму тільки досаду відчуває.