Харьківці кажуть сим людям, що якось не принято святкувати 125-літну річницю, що треба підождати ще 25 літ, аби було рівно півтори сотні — але пан-іванівці своє й своє. І що ж? Таки вийшло по-їхньому. Заснувався в Харькові комітет; який там не є, а все ж комітет; памьять Сковороди святкували: Українська гімназия, Учительська Спілка, Кооперативна школа, а в сей час, коли пишуться оці рядки, готується публичне свято з докладами; у Київі відбулося при Універсітеті засідання учених людей й т. и.; появився ряд статей у часописах, вийшли дві книжки (проф. Сумцова і оця), відновилася думка про видання творів Сковороди — словом імья Сковороди стало на устах у українського громадянства.
Що ж се означає і чи означає взагалі що-небудь? Чому се, справді, святкується така незичайна річниця, як 125 літ? На мій погляд є з тім великий сокровенний смисл, і от у чому я його бачу. Для зрозуміння ж того треба кинути оком на ті часи, коли на Вкраїні появився Сковорода із своєю проповіддю.
Україна тоді нагадувала собою червоне яблуко, в середині котрого їсть червяк. Нагадувала пишно одягненого богача — а груди у нього вигнивають, замісць здорової смердюча кров пробігає по тілу; і завмірають від того один по одному члени, відпадають нігті, росхитуються зуби, вилазить волосся. І наше тобі тоді богата одежа і золото перстнів? Бо, нарешті, й їх прийдуть поздірають, ділючи ризи роспьятої
Отак і Україна тих часів. Назверх наче все було добре: золотилися ниви пишним колосом, риба добре ловилася у ріці, лісу й землі було багато — чого тобі ще треба? Але коли хто заглянув у душі людей, коли хто відчув що́ ті люди видихають із