Древній мудрець Едип, уміраючи, зоставляє синові у спадщину книжку про Сфінкса.
— Сине дорогий! Візьми сю маненьку книжечку від мене — й нехай вона тобі буде найкращою по міні спадщиною. Люби її, коли любиш мене, бо, шануючи її, мене шануватимеш. Носи її при собі — і вона дасть тобі той же плід, що й міні, тоб-то блаженний кінець життя. Не будь нахабним та безсовісним, іди потихеньку, бо шляхи життя небезпечні. Привчай себе бути задоволеним з малого і не наслідуй росточающих серце. Вчися збірати думки твої до купи й обертати їх в середину самого себе. Бо щастя твоє в середині самого тебе. Там центр його. Пізнавши себе — все пізнаєш, а не пізнавши себе — у тьмі ходити будеш і будеш чути страх там, де його й нема. Пізнати себе цілком і подружити з собою — оце істинне щастя і мудрість совершенна. Ах, коли б я міг тепер же дати тобі в серце пізнання самого себе! Але — сеє світло приходить у пізній вік. Та я прозираю природу твою і радуюся. Ти таки пізнаєш себе, коли будеш вникати в себе, і то сильно, сильно. І тим одним спасешся від лютих мук.
І довго ще говорив батько, але хлопчик не все міг розуміти. Омочивши батькову руку слізьми, притискав книжку до серця, а батько, радіючи синовому усердію, спочив навіки, зоставивши на обличчу світло радости, живий слід ублаженної спокоєм душі своєї.
Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, знав її майже напамьять. В ній говорилося про чудовище Сфінкс з лицем женщини й тілом льва, як воно усім стрічним людєм загадувало загадку: „Що за звір, що ранком ходить на чотирьох, о півдні на двох і ввечері на трьох?“ Хто не відгадав за-