своїх грудей — тяжко тому ставало дихати і на світ Божий не хотілося дивитись.
Сто літ перед тим рвонулась Україна до свободи. Отрястися хотіла з тисячолітньої неволі, перестати нарешті бути рабою то татарською, то литовською, то польською. Хотіла стати на своїх ногах, для себе сіяти свій хліб, для себе, а не на чужу потребу ростити сильну руку хлопців своїх, красоту й ласку своїх дівчат.
І взялася Україна за зброю. Всю кров свою кинула в ту боротьбу. Читаючи книжки тих часів, не виходиш з дива — де брав нарід силу, де брав завзяття, героїзму, щоби сто літ безперестанно боротись. Сто літ! Сто літ безпереривної боротьби, безпереривної війни. Чи диво ж, що усі сили свої виточила Україна і вже нічим стало боротися. Тож коли під видом приязни й помочі прийшли війська братнього народа, заповнили всі міста, в кождій кріпости поставили свої залоги — не подужала вже Україна і впала. Роспочався новий період життя, настала на Вкраїні чужа школа, чужа мова, чуже право, чужий суд, чуже начальство, чужа воля — все чуже стало на Вкраїні. Замовкло в тихім стогоні рідне слово і, як обезсилена дитина маленька, принишкла вся Україна і тільки тихо плакала піснями своїми, тими сльозами-перлинами безсмертними.
Нарід обезсилів, виточивши усю свою кров на боротьбу. Він не міг зрозуміти — що́ се з ним сталося? Хотів свободи а попав у неволю. Хотів не мати пана — а вийшло що тільки зміняв одного на другого. Хто ж роскаже народові що оце сталося і як рятувати життя своє, свободу свою?
Се мають робити освічені люди, ті що вчаться по школах, що виводять своїх людей на судіїв, учених, полководців. У них же не темно в очах, вони ж розумні та освічені. І завжди, у всіх на-