Світ наш, вік наш і людина в нім — се тільки тінь тих самих річей вічних. Тінь не є саме діло, а тільки його образ. Наш світ — се тільки одежа, а Господень — тіло. Наше небо тільки тінь, а Господнє — твердь. Наша земля — пекло, смерть, а Господня — рай, воскресення. Вік наш то є лжа, мрія, суєта, пара, ніщо, а істина Господня перебуває во віки. Наш вік — то ріжноманітність тіни, рубання піску, зівьялення квітки, а Господень — єдність, тожність, адамант. День наш — вечір, ніч, місяць; день Господень — се вічний ранок, світло неприступне, незаходиме сонце.
Тілесний наш болван — се тільки тінь істинної Людини. Він тільки показує невидиму і прісносущну силу і божество тої Людини. Ото ж тій-то Людині й дивується Давид, побачивши очима розуму красоту її, піднявшися превище небес наших і стихій. Давид побачив, що ми так ріжнимося від тії Людини, як небо від землі. Хто з нас, смертних, подібний до неї? Ніхто, бо ми тільки земля, попіл, тінь, вид, ніщо. Тільки коли ми возведемо сердечне своє око від підлої натури нашої вгору до тої святої вроди — тоді тільки побачимо і єдину оту Божу Людину. Але ж бо ніколи очі розуму нашого не підіймаються від смерти до життя, від землі до небес, хіба тільки в той день, коли „стихії запалені валяться“. Тільки в той день Господній созідається серце чисте в чоловіці, а в серце вселяється слово: „плоть — то ніщо“. І тоді правда, прилетівши з небес, і земна істина возсіявша палять і нищуть усі стихії, показуючи, що то все тільки одна тінь істини. А поки що — тільки одна віра бачить ту Людину, котрої ми всі тільки тінь.