теплим словом загрій, Господа Бога Сина свого Христа Спасителя попроси о поміч для робітника Миколи Селяниновича… І сходить невидимо Христос Бог, опираєсь на плужок разом з роботягою, а Матір Божа приговорює: „Ой, і зорем ми нивку та здрібна посієм, розсієм яру пшеничку дорогу, і зійде вона нам стеблом-серебром, золотим колосом. Скличем, покличем женців, сімсот молодців, писаних красунів, а для них других сімсот дівчаток вязати золоті снопи. А як пожнемо пшениченьку, то звяжемо її в снопи і зложимо в копи, а кіп тих буде, як звізд на небі. Сімсот возів треба буде наняти, аби позвозили пшениченьку на крутий берег, на високе місце. Зложимо в скирти широко-широко в низу, а верхом — і кінця не буде видно.
Таку пісню міг видати лише нарід хлібороб, сам плекаючий золотий колос, розуміючий всю святу красу хліборобської праці. Инакше подібна творчість неможлива; тут не видно білих ниток занесеного мотиву, казочного підкладу, — тут всьо дише любовю до споконвічної знаної праці. Індіянин американських прерій виспівує охоту на бізонів, Самоїд співає про оленів, — а те, що Гуцул співає про хліборобство, котре у нього в горах тепер немислиме, вказує, що колисьто давно Гуцул знав сю працю близше ніж тепер, кормився тільки нею і жив. Сей образ Богоматери, котра несе обід роботягови, ворушить глибоко: в нім відбилась уся любов до хліборобської праці, бажаннє опоетувати її, убрати у всі дорогоцінні каміні народньої фантазії.
Відкиби однак Гуцул не прийшов у Карпати — се було дуже давно; а тепер він настільки зжився з окружаючою його гористою природою, що попросту творить з нею одну нерозривну цілість. І новійша пісня не говорить вже про хліборобство, а оспівує красу гір, поезію полонинського пастушкового життя, гуцульське опришківство останних століть, — словом: всьо, чим жиє Гуцул в тепе-
