— Та кажи бо нам, що коїть ся, собачий сину! — гукнув один з юрби, якому, видко не стало терпцю.
— Таке у нас завелось, що вже церкви святі стали не наші.
— Як не наші?
— А так, бо в жидів на арендї. Як жидови попереду не заплатиш, то й служби Божої відслужити не можна.
— Що ти верзеш?
— І коли собачий Жидюга не покладе не чистою рукою знака на святій пасцї, то й паски святити не можна.
— Бреше він, сього не може бути, щоб Жид нечистий клав значок на святій пасцї!
— Слухайте далї!… Я ще й не те розкажу: і ксьондзи їздять, тепер по всїй Українї в тарадайках. Та не те біда, що в тарадайках, а те біда, що запрягають уже не коний, а православних християн. Слухайте ще не все сказав: Уже, кажуть, Жидівки шиють собі спідницї з попівських риз. Ось які речі дїють ся на Українї, панове! А ви тут сидите на Запорожі та гуляєте. Видко, Татарин нагнав вам такого страху, що вже у вас нї очий нї вух — нїчого немає, і ви не чуєте, що дїєть ся на світї.
— Стій, стій! — перебив кошовий, що досї стояв з очима потупленими в землю, як усї Запорожцї, що у важних справах нїколи
