що разом з своїми людьми трактував ґенерала як австрійський „коміскнопф“, що радше шкодив, аніж помагав апетитам противника на Перемишль.
За його то понукою вже 1 го листопада стали лєґіонери й польська міліція панами велитенських арсеналів на Засанню, де було ні більше ні менше, як 2000 ваґонів амуніції, кільканадцять тисяч крісів і 250 гармат. Засання теж стало випадною базою для пізнішої акції противника.
А тимчасом орґанізування військової обсади Перемишля йшло зле. Добровольці зголошувалися, але хіба на те тільки, щоб одержавши повний „еквіпунок“ з маґазинів, занести легку свою „добичу“ до дому.
Коло 500 людей, якими з більшою чи меншою певністю диспонувала українська команда, не вистарчало не то що до якоїсь офензивної акції, але й на само обставлення стійок та обєктів, від яких залежав „наш“ Перемишль.
Замісць Українців почав офензиву противник. Треба було рятувати ситуацію хочби позорами сили, коли сили не було. До таких належали між иншими з розмислом пущена чутка, мовляв до Перемишля приїхав полк козаків на поміч. На ділі, було тих „казаків“ усього 10, які зголосилися до української служби прямо з транспорту полонених, яких везено на захід. Ця то десятка з відважним хорунжим Мельничуком, сіла на коні й переїхавшись бравурно через вулиці Перемишля, нагнала противникові страху, а нашим стійкам додала відваги.
А тимчасом українська армія Перемишля таяла з дня на день. Правда, на харчовому стані „стояло“ 60 старшин, але коли треба було когось
