хвилину на столі стояла булка, сардинки, шинка, овочі й пляшка заграничного коньяку.
— Ах, чорт! — заклопотався Галіцкій — килішків у нас нема. Можете вживати цю скляночку. — підсунув він шклянку для води.
Хмара якийсь час понуро дивився на розставлені ласощі, потім налив повну склянку й з'їв усе, що було на столі.
Галіцкій підсунув до нього бляшану коробочку з експортовими сигаретками.
— Закурюйте.
Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м'ягкому „графському“[1] кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.
Ліплєвскій з натугою здобувся на „приємний вираз“ лиця.
— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи — то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки „українізуємося“…
Присутні з „милостивими“ посмішками підтверджуюче кивнули головами.
Лише Петерс підняв заперечуючи руку.
— Пєррєпрашую! Я уж зукраїзовался на всє сто осотков. По первая катєгорія іспіт сдал!..
Галіцькій, що сидів поруч Хмари, підсунув своє крісло ближче і „ласкаво“ поклав йому руку на плече.
— Воно звичайно, товаришу, в цім положенні розмовляти не дуже то приємно. Було би краще,
- ↑ ҐПУ містилося в будинкові графа Толстого.