Сторінка:Горліс-Горський Ю. Отаман Хмара (1934).pdf/23

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

З середини нечутно підійшов у войлочних пантофлях дозорець і відімкнувши колодку, пустив Хмару та Раскіна до середини.

Комендант нахилившись до дозорця шепнув:

— Камера — 6. Ізоляція повна.

Хмара витягнув з кишені недокуреного папіроса.

— Можна сірника у вас попро…

Дозорець приклав до уст пальця: — Тссс… Потім різнув себе пальцем по виставленому язиці і многозначно приклав палець до носа.

В тюрподі панувала мертва тиша.

Давши знак пальцем, дозорець підвів арештованого до столика й поклавши перед ним листок паперу та олівець — нахилився до його уха.

— Напиши своє прізвище, скільки літ і звідки походиш. Та від цієї хвилини забудь, що у тебе прізвище й що ти маєш голос.

Скінчивши „формальності“, повів попід двері камер в кінець темного, покрученого коридорчика. По дорозі затримав за рукав і мовчки підняв ляду у підлозі. Знизу пахнуло смердячою вохкістю й холодом.

Нахилився до уха:

— Як заспіваєш, або голосно заговориш — підеш на три дні „туди“ і нічого не дістанеш їсти.

Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Заґратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трошечки світла — ніколи сонця. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. В куті смердяче відро.