З середини нечутно підійшов у войлочних пантофлях дозорець і відімкнувши колодку, пустив Хмару та Раскіна до середини.
Комендант нахилившись до дозорця шепнув:
— Камера — 6. Ізоляція повна.
Хмара витягнув з кишені недокуреного папіроса.
— Можна сірника у вас попро…
Дозорець приклав до уст пальця: — Тссс… Потім різнув себе пальцем по виставленому язиці і многозначно приклав палець до носа.
В тюрподі панувала мертва тиша.
Давши знак пальцем, дозорець підвів арештованого до столика й поклавши перед ним листок паперу та олівець — нахилився до його уха.
— Напиши своє прізвище, скільки літ і звідки походиш. Та від цієї хвилини забудь, що у тебе прізвище й що ти маєш голос.
Скінчивши „формальності“, повів попід двері камер в кінець темного, покрученого коридорчика. По дорозі затримав за рукав і мовчки підняв ляду у підлозі. Знизу пахнуло смердячою вохкістю й холодом.
Нахилився до уха:
— Як заспіваєш, або голосно заговориш — підеш на три дні „туди“ і нічого не дістанеш їсти.
Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Заґратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трошечки світла — ніколи сонця. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. В куті смердяче відро.