Кілька разів викликали опівночі на допити. Відповідав одно: нікого й нічого не знаю. Говорити на суді проти свого сумління і переконань — не буду. Розстрілюйте.
Дошкуляла подратована на допитах папіросами звичка. Шалено хотілося курити.
Не втерпівши попросив раз на мігах дозорця, щоб дав докурити папіроса. Отримав німу відповідь складену із трьох пальців. Був лютий сам на себе, що напросився на приниження.
Часом у вечері, голодним вовком завивала коло тюрподу спеціяльно улаштована авто-сирена. Клацали вихідні двері. Стукав засов найближчої до них камери. Вночі знову стукали двері. Чулися кроки, лайка, часом крик або плач. Здогадався, що то привозили і забирали на розстріл смертників.
Одного вечора, коли сирена понуро завила на вулиці, — камера несподівано відчинилася. На порозі став ніколи не розмовляючий дозорець із задоволеним усміхненим обличчям.
— За смертниками до тюрми поїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідци заберем… Хочеш закурити?
— Ні.
Замкнув двері.
Через пів години знову почулося виття. Лязнули вихідні ґрати. Кроки наблизилися до шостої камери. Шелеснув ключ. На порозі став вартовий комендант Рубцов із револьвером в руці і пропустив до камери двох молодих селянських хлопців зі скрученими назад дротом руками.
— Сідай, ти в цьому куті, а ти в тому! Як підведеться котрий — тут кулю дістане!
