Стукнули грати вихідних дверей… Подвір'я… Прохід у колючому дроті… Гараж… Задня стіна з піском за дошками… Лицем до неї ставлять Стьопу що хитається… Рубцов наближає до потилиці рушницю… Постріл… Череп злітає…[1] До дощок прилипають бризки скривавленого мозку… Тулуб падає поруч товариша — а у того чорні кучері зліплені червоно-білою кашою покривають збезформлене обличчя… „А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Зазеленіє ліс… Поле… І моя вийде… А я…“
Холодним вужем лізе в мозок Хмари друга думка. Йде зі скрученими дротом руками… він… Хмара… Ґанок… Прохід… Гараж… Стіна перед очима… Постріл… Розприскується мозок… Бараном… Зі зв'язаними руками…
У всіх клітинах, у всіх атомах тіла розлягається нечутний крик протесту. Не хочу!.. Виходу!..
Зірвавшись із тапчана оглянув двері, стіни,
- ↑ За урядовими приписами, виконання смертних засудів у совітах переводиться від 10 години у вечері до розсвіту. Вбивають ззаду, пострілом із однієї рушниці в малий мозок. Коли рушниця при цьому скерована трохи до гори, то куля і гази зривають з голови череп. Уміння так «розстріляти» — є «пихою» для кожного чекіста. Арбузов, під «добрий настрій» оповідав мені, що у його із десяти — злітає вісім черепів. Перед смертю засуджений мусить за приписами бути роздягнений до нага. Робиться це для того, щоби при збезформленому обличчі, хтось з близьких, викопавши трупа не упізнав його по одежі. А може ще більшу ролю відіграє тут просто «ощадність», бо зняту із смертників одежу, звичайно гіршу, ҐПУ потім видає в'язням та висильникам, які не мають у що одягнутись. Кращі убрання ідуть до агентурних гардероб.
