Перейшли дворик тюрподу і йшли між будівлями до головного будинку.
Арбузов доторкнувся холодною люфою до потилиці.
— Можна тут…
Рубцов, який йшов збоку, тримаючи мавзера коло вуха, стукнув ним по люфі карабіна.
— Ні. Далі… В проході до воріт…
Хмара йшов вичікуючи стиснувшись.
Якось дивно лоскотало те місце, де голови торкалися люфа карабіна, неначе хтось мягким пером свердлив там діру.
По всьому тілі бігали млосні струмочки, які прагнули — але невідомо — чи продовжити, чи скоротити це вичікування товчка, що мав перекинути за таємну межу буття й небуття, а в мозку, як на сміх, крутилися дурненькі образки дитинства. Коли порівнялися з проходом між будинками, який вів до головних воріт, — Арбузов знову доторкнувся люфою.
— Одійди, комендант, а то заляпаю…
Рубців голосно засміявся.
— Покинь, Арбузику… Шльопнем, як назад будем вести.
Увійшли до секретно-оперативної частини й розвязали руки.
— Машеруй у кабінет до товариша Галіцкого!
Начкро зустрів привітливо.
— Я, товариш Харченко, зараз не маю часу багато з вами балакати. Викликав тільки, щоби подивитися, як ви себе почуваєте. Виглядаєте не дуже добре… Не надумалися ще?..
Хмара понуро мовчав.
