Минали дні й тижні. Що кілька днів у Хмариній камері були смертні „гості“. Сиділи три-чотири години і йшли туди, — звідки нема повороту. Кожний інакше дивився смерті в очі. Одні молилися, другі ридали, треті були понуро спокійними. Були такі, що сміялися в очі катам та глузували з них. Були такі, що божеволіли в останні години. Та від всіх Хмара чув одно найщиріше бажання: Жити! Ще хоч рік… хоч місяць… хоч один день…
Вони заражували цим бажанням його душу. Отроювали цим словом йому мозок.
Одного ранку, після розстрілу двох мужчин та жінки, що цілий вечір ридала й реготалася б'ючись в істериці коло Хмариного тапчана, — до камери зайшов Галіцкій.
— Ну, як поживаєте, товариш Харченко? Щось ви зле виглядаєте… Певно годують вас не дуже добре?
— Хіба ви не знаєте…
Начкро легенько усміхнувся.
— Як ви до нас — так ми до вас…
Н-н-н—у — нічого. Я скажу щоби вам дещо приносили. Треба вас перед смертю трохи поправити… Одержали вже постанову колегії з Москви
