плян утечі менш фантастичний від попередніх. Тюрпод був зроблений з приватного будинку. Двері залишилися звичайні деревляні з „фільонками“. Вирізати одну долішню фільонку, вилізти після першої в коридорчик й причаївшися за рогом — зачекати доки дозорець зайде оглядати камери… Пропустивши коло себе — вхопити ззаду за горло… Револьвер і ключі… В ґанку, коло ліжка французька карабінка, з якої розстрілюють…
Кругом тюрподу стоять на стійках червоноармійці… Алеж ніч… За дротом відразу сади… Зброя в руках… Все було таке просте і здійсниме… Лише… чим вирізати діру в дверях?! Покалічив собі пальці, дряпаючи дерево нігтями… Пробував малесеньким кавальчиком шкла, знайденим на вікні… Переконував себе, що мусить щось придумати… Коли мрія про втечу блідла — мозок знову шукав виходу, то в „прилюдному судові“, то… в смерті з гордо піднесеною головою.
Одного вечора, задрімавшого Хмару розбудило довге виття сирени від'їжджаючого авта. Цей звук завжди вбивав в йому мрії і вкидав в обійми понурої безнадійности. Майстер, який вкладав цей багатотонний „спів“ на всіх нотах ґами в уста сталі — мусів бути добрим знавцем музики смерти. Це було жадібне виття зграї голодних вовків, що оточили серед поля безборонну дитину, розпучливий крик жертви про рятунок та огидний сміх гієни над трупом — в кінцевих акордах…
За пів години в тюрподі були нові смертники, лише до шостої камери їх не дали.
