Коли я 1932 року перейшов кордон, дехто з цьогобічних українців-патріотів, які теж не люблять большевиків, але конечно хочуть бути „об'єктивними“ — питали мене: „Слухайте… я направду не розумію… Як Єфремів та інші, могли говорити на свому суді те, що вони говорили, коли вони думали інакше? Аджеж — то люди ідеї!...“
Але ніхто не спитав: „Коли провідники СВУ були таких „переконань“ які виявилися на суді, — то нащо вони робили те, за що їх судили, знаючи, що за це грозить їм смерть?“
Часом я чув: „Слухайте, що направду діється в тій большевії? Тут В. Юрченко понаписував таких страхіть, що волосся догори лізе… А візьміть от француз X, англієць Y, німець Z — пишуть зовсім що іншого! А це ж все солідні журналісти, які теж там були! Їм навіть скорше можна повірити, бож вони не українці й дивляться на речі об'єктивно…“
Чоловік хоче знати правду, конче „об'єктивно“ висвітлену, і він жадібно перечитує статті „нейтральних“ журналістів, які вивчали положення в театрах, у „комерційних“ державних ресторанах та каварнях Москви, Харкова, Києва.
