Проти правого ока, на дошці висів чималий кавальчик мозку.
Чому він не падає?.. — засвердлила мозок думка.
Позаді хтось щось балакав. Ляснув затвор Рубцового карабіна… Шкіру на голові обпалив горячий подих пострілу… — Чому я не падаю?.. — засвердлила друга думка.
Десь здалека донісся веселий голос Галіцкого, котрий поклав йому руку на плече.
— Ідіть, товариш Харченко, до своєї камери. Це я тільки познайомив вас з тим — що вас чекає…
Були ще „зміни“… Коли Хмара впав в глибоку апатію, підчас якої чоловікові зовсім однаково, що з ним буде — начкро, відповідною грою, постарався вивести його з неї на протязі трьох-чотирьох днів і вернути йому жадобу життя, але вже на ступінь в нижчій формі.
Коли кінчилося пів року заточення в тюрподі, в камері № 6 вже не було отамана Хмари, душа якого горіла величною ідеєю, який во їмя неї — з одвертими очами йшов на зустріч небезпеці й смерті, що в боротьбі і крові шукав ліків на біль за долю Нації. Його вбила тиша, темрява, голод, щовечірнє нудне дожидання смерти… Його добило непоборне, болюче бажання жити тих, що йшли на смерть через його камеру… В камері № 6 залишився чоловік-тварина, який хоче їсти, жити й розмножатися.
В одну із ночей Хмара сидів в кабінеті Галіцкого і називав хлопців, які приймали участь разом
