Сторінка:Горліс-Горський Ю. Отаман Хмара (1934).pdf/5

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Для іншого українця, який не був у шкірі громадянина „першої соціялістичної“, оповідання братів, що вирвалися звідти — це щось незбагненне… Це навіть… фантазія…

Мені зрозуміло, чому провід СВУ, говорив на суді так, а не інакше. Для мене ясний духовий стан Гермайзе, коли він на виклик предсідника суду, відповів: „Гермайзе нема. Гермайзе — вмер“. Гермайзе дивився на залю заповнену публікою, серед якої не могло не бути одиниць котрі прийшли на той суд тамуючи тайний біль душі. Дивився на стоси паперів на судовому столі, серед яких були й „протоколи зізнань“ підписані ним в ГПУ. В них він осуджував і очорнював діяльність та заміри СВУ. В них він складав до скривавлених стіп жорстокого, брехливого ворога України своє „щире каяття“ і признавав його — ворога — „правоту“.

І Гермайзе, який в минулому не продався, як інші, „за шмат гнилої ковбаси“, який підносив прапор національних змагань, який був „божком“ для націоналістичної в тайниках душі молоді, — розумів: що того Гермайзе — вже нема!

Він вбив себе одним розчерком пера під тими „зізнаннями“. Він продав себе за „життя“ яке подарував цьому духовному трупові, що з низько опущеною головою сидів одночасно перед двома судами і в силу абсурдної логіки мусів відкликатися на оклик: Гермайзе!

Духове заломлення перед лицем „червоного правосудія“, не завжди є ознакою слабодухости, але люди чесні, сильні духом, раніше чи пізніше, переживають самі себе за свій поступок, або, як що