— буде ще рушниця… Через дріт — в ніч… До кордону сто вісімдесят кільометрів…
Серце то завмирало, то пускалося шаленим чвалом. Пробігло нару тижнів. Сіоністів за винятком ватажків відправили з тюрподу до в'язниці. На дворі похололо. Перепадували дощі. Ночі стали темні, безмісячні. Боявся пропустити їх.
Однієї ночі, коли по щитові вікна сік дрібний дощ — сів коло Кур'єра.
— Бенчик! Я сьогодні буду тікати.
— Ой… я з вами…
— Бенчик… злякаєшся…
— Ой — ні! Чи я раз через границю ходив!.. Чи раз по мені стріляли!..
— Ну — гляди…
Сказали Льові. Хлопець на хвилину задумався.
— Бажаю вам щастя… Мені тікати нема розрахунку… Але я можу „спати, нічого не бачити не чути“…
Коло півночі вухо Хмари жадібно ловило на коридорі кроки дозорця. Вийшов на ґанок…
Став на коліна й запрацював ножем…
Згасло світло… Тихо стукнули вихідні двері… Ліг на тапчан і „захрапів“… На другому тапчані, трясучись всім тілом, „храпів“ Бенчик.
По камері слизнув сніп світла ліхтарика. Обійшовши камери, — Арбузов знову вийшов на ґанок.
Знову, мишою, тихенько заскрипів ніж.
Через якийсь час „фільонка“ хруснувши, вийшла з рамів і знову стала на своє місце.
Карта викинута на стіл…
