Сторінка:Горліс-Горський Ю. Отаман Хмара (1934).pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

А що як загубиш себе цим? — писнув з кутка душі голос, та буйна хвиля іншого чуття захлиснула його.

Намацав в темноті Кур'єра.

— Бенчик… Вилазимо без чобіт та верхньої одежі… Як упораємся з дозорцем — Льова подасть їх нам у діру.

— Ну-ну… — зацокотав зубами Бенчик. — А як не вспіємо захопити?.. Вже зимно… дощ іде… перестудитися можна…

— Не бійся — встигнемо… А що дощ — то це добре. По перше небо захмарене… темніще… По друге — пси сліду не знайдуть…

Я вилізу перший і стану за поворотом в наш коридорчик. А ти вилазь та ставай за рогом цього коліна. Як я візьму дозорця за горло й почуєш, що він борикається — підбіжиш на поміч. Тільки як почуєш, що він зайшов — ані шелесни!

— Ну-ну… — дзвонив зубами Бенчик.

— Або знаєш що? — лишайся в камері. Я як скінчу все і відчиню двері — прийду за чобітьми й за тобою.

— Ой — ні! Я тепер вас не покинуся. Ви його за горло — а я за руки…

Хмара стиснув руку Льові і лігши на підлогу прослизнув боком в діру.

Бенчик поставив коло діри свої чоботи та пальто і теж виліз на коридор. Потім вклав руку назад й витягнув за собою пальто і чоботи. Взявши їх під пахви пішов на шпиньках по під стіну. Дійшовши до рога, обережно виставив голову. Було темно і страшно. Було чути, як в камерах важко дихали сонні вязні. Хотілося відшукати