Хмару й стати поруч. Алеж… він казав, щоби стояти тут… Трясучись всім тілом, став спершись плечима на стіну. Роками тягнулися хвилини.
Непомітно висунувся з під руки чобіт і гупнувши впав на підлогу. Похапцем нахилився щоби піднести й випустив другого. Два стуки розрубали мертву тишу тюрподу.
На ґанку схопився з ліжка дозорець.
— Хто там ходить?!
Кров застигла в жилах Бенчика, та в туж мить, схопивши чоботи — побіг до камери. Вкинувши одежу — прожогом кинувся в діру. Та проклята діра стала такою вузькою! Шарпнувшись — голосно гримнув дверима.
— Хто там?! Відкликайсь — стрілять буду — донеслося від вихідних дверей.
Видершись з діри, напівмертвий Бенчик заклав на місце фільонку і впавши на тапчан „захрапів“.
Причаївшийся за виступом стіни, Хмара „почувши стук та оклики дозорця — скрипнув зубами.
— Проклятий жидюга… Де він взявся на мою голову…
Але карта викинута. Повороту нема.
Дозорець вибігши з ґанку на двір — дав тривожний свисток.
Мозок Хмари працював блискавкою. Коли ходив на двір, — бачив коло виходу збоку сходи на гору. Певно горище… Знадвору бачив на даху віконця.
Виберуся на горище, через віддушину на дах і з того боку скочу в сад… Стійкові будуть
