Один із селян поспішно обернувся на стільці, ніби розглядаючись за кимось позад себе. Хмарі стало гірко. Цеж — Василь… Два тижні переховував його в своїй клуні. Годував, довідувався про червоних… Тепер відвернувся… Боїться, щоби не видав його…
Обличчя селян були понурі, задумані, деякі ворожі… Але — що це?.. Де він бачив того діда?.. Чому старий, зустрівшись з ним поглядом, сумно, якось докірливо захитав сивою головою?.. Відвернув погляд від залі. Мозок гарячково запрацював пірнувши в минуле…
З поміж сіл, лісів, піль, боїв, — виринув невеликий садок і закружляв круг себе образами. Бій під Війтовцями… Падає з коня прошитий ворожою кульою один з кращих козаків Хмариного загону…
Хата в селі… Спалена „ударною групою“ Чека — накрита будь як…
В хаті на лаві лежить вбитий юнак… В садку, на ослоні під старою грушкою, сидить старий батько й сумно хитає сивою головою… Сльози тихо збігають по зморщеному лиці…
— Останній… Єдина надія на старість… Одного австріяки на Стрипі забили… Другий в українському війську під Київом загинув… Тепер цей… останній…
Тепло пригортає Хмара до себе старого…
— Не плачте батьку… знаю — тяжко вам… Та за велике, святе діло віддали своє життя ваші сини… За волю Батьківщини… За долю свого села… Самі бачите, що робить в селах ворог… Не буде Україна щасливою, поки не переможемо його… Не можна цього досягнути без жертв… Кращі сини