ноє Політіческоє Управленіє“. Щоби добути частину тих таємниць — треба часом ускочити в могилу і щасливо вискочити з неї.
Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-большевицькою владою на Україні (із них вісім місяців, з наказу своєї організації, — в аґентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев'яносто сім з половиною місяців арештів ҐПУ та большевицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик занавіси, якою густо закриті тайни червоної „охранки“.
Роблю це не з тією ціллю, щоби виправдовувати психічне заломання того чи іншого представника українських визвольних змагань. Занадто добре відомо мені, скільки шкоди приносили оті всі „покаяння“… Але ніхто не сміє сумніватися, чи щирими, мовляв, були заміри Єфремова, Гермайзе й др.?
Те, що читач далі прочитає — це не є повість. Це кілька фактів та фактичних подій. Це те, — що я бачив на власні очі і чув на власні вуха. Що оповідав мені сам Хмара, попавши до моєї камери, що оповідали особи, які з ним сиділи та ті, що були з ним засуджені.
Всі прізвища — це частинно мертві вже, а в більшості — живі ще люди.
В цій трагедії „лісового вовка“ може дехто знайде відповідь на свої запитання про Єфремова та інших.
Я не хочу цим сказати, що методи, які примінювалися в відношенні Харченка-Хмари, — примінюються до всіх. ҐПУ вивчає душу своєї жертви й до кожного підходить з індивідуальною
