світу, а тоді зняти з вікна щит і взяти камеру в перехресний вогонь…
Виставили варту ззовні й в середині.
Червоноармійці принесли з комендатури стільці і вся зграя розсілася навкруги стола, проти дверей третьої камери.
Посипалися спомини про подібні випадки в минулому.
Прокурор задоволено попахкав англійською люлькою.
— Святе діло — пловуча чека… Я як був на „Алмазі“[1]… Зженем було із півсотні повязаних до машинового відділу, а тоді — за руки, за ноги — розмахали — і в піч… Тільки зашкварчить… Та одного разу, офіцер, здоровенний, як вчепився мене зубами за полу — чуть з собою в вогонь не потягнув…
З восьмої камери розляглися по тюрподі звуки українського національного гимну співаного трьома сильними гарними голосами.
Рубців став із за столу й стрілив в двері. Спів не перервався.
— Залиши, комендант, — крикнув Санін, — най собі співають. Нам веселіще буде їх смерти дожидати…
За гимном почувся Заповіт. Потім, стискаючи серця в'язням у камерах, попливла в темряві і тиші сумна мелодія „Невольника“.
…„Де ж ви хлопці, запорожці, |
- ↑ Крейсер чорноморської флоти на якому після більшовицької революції була пловуча катівня.