Цю сторінку схвалено
VII
СОНЦЕ ТА ХМАРИ
Ось Сонечко зійшло, і світить нам і гріє,
І божій мир, як маківка цвіте,
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені це сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
І здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь — і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І хмари ті позолотило.
