Перейти до вмісту

Сторінка:Григорьєв-Наш. Про навчання дітей рідній історії (1917).djvu/5

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кучих національних потреб та вимаганнів і не дбає про задоволення їх, а „разсудку вопреки, наперекор стихіям“ силкується позбутись якихось незрозумілих „сентиментальностей“.

Така людина часто вагається в своїх відносинах до рідної нації, не знаючи, коли і на яку ногу ступити: душа її прагне до рідного, а розум, не маючи певного знання про те рідне, шукає якісь инші, чужі, „світові“, „наукові“, „общепринятыя“ стежки до задоволення душевної жадоби.

Така людина двоїться в своїх поглядах і відносинах до рідного. Скілько то ми, наприклад, знаємо людей, що виходять з наших рідних суто-українських сел, які знають і мову, і звичаї, навіть і літературу, а все таки чужі українській нації? Скілько то ми знаємо українських селянських дітей, що, пройшли через московську гімназію або иншу школу й забули свою приналежність до української нації, згубили всякі звязки з нею? Скілько то ми знаємо тих „кающихся“, що тільки по вищих школах довідуються, хто вони, і закладають свої гуртки, громади і т. и., щоб повернуться до рідної нації.

І все це лиш через те, що в них змалку не розбуджено глибокої свідомости в своїм національнім походженню, не дано знання про самих себе, а через те й не вироблено глибокого переконання в своїх поглядах на своє національне походження.

Все це ті люди, що змалку не зазнали рідної матері; це ті, що виростали національними сиротами, це ті „приймаки“, яким ніхто а-ні разу завчасу не сказав, що в них є рідна мати, яка жде їх не діждеться і кличе-благає, звертаючись до їхнього синовнього серця, не блукати сиротами по чужих степах та ярах, наймитами по чужих