окрасою історично-релігійної літератури. Це: „Релігія й Церква в історії України“ та друкує клясичну відповідь на статтю Є. Чикаленка „Де вихід” під назвою „Покликання „варягів” чи організація хліборобів?”
В 1926 році обнімає катедру історії української державности в Українському Науковому Інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед обняттям цієї катедри Липинський писав: „Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих „Листів”. Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження”. (Передмова до „Листів”. Ст. XLVIII). Як відомо, книга та так і осталась нескінченою. З Берліну Липинський за станом здоров'я внедовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім озері недуга легенів, яку супроводжає ще й надто хворобливий стан нервового подразнення. Липинський знав про своє лихе здоров'я, що сухоти скоро зведуть його в могилу, знав від зближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з гімназіяльних часів — Бориса Павловича Матюшенка — лікаря за фахом. Б. П. Матюшенко — кол. есдек, що головним винуватцем занепаду української державности назвав українську соціял-демократію. Це зізнання він робив відомому ученому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко занепадав на здоров'ї, донищував нервову систему і смертельно жахався перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому обітницю: перед опущенням в могилу його останків проколоти йому серце, щоб бува не опинитися живим в могилі. Матюшенко змушений був обітницю зложити. 14 червня 1931 р., в 49 році життя в санаторії Вінервальд під Віднем відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя велиликого українського історика, мислителя й державника — В'ячеслава Липинського. Повідомлений про це Б. П. Ма-
