ка нація, на думку Липинського, не може бути сотворена на основі перечитаних, навіть мільйонів, наукових соціологічних розвідок. Бо без наявности „в собі, в крові свого серця” отого ірраціонального суб'єктивного хотіння свою націю творити, одні „об'єктивні наукові закони нам стати нацією не поможуть”, бо „спрепарувати” оте ірраціональне хотіння, що, розвиваючись, переростає у „свідому себе волю і в активну силу”, не зможуть. „Святого вогню захоплення певними соціяльними образами-ідеалами не можна сотворити наукою”, бо то — як учить Липинський — є сфера ірраціонального стихійного. На думку Липинського, всі намагання сотворити українську націю одною матеріялістичною пропагандою (на взірець — десятиною) є безпідставні і марні.
Враховуючим вагу матеріяльної сили в політичній праці над розбудовою нації, Липинський особливо наголошує і підносить значення ірраціональної сили, надавши їй ваги націотворчого фактору. Ірраціональне субєктивне хотіння творити націю, за Липинським, перетворюється в порушуючу, динамічно-активну силу, стає вірою, ідеєю, внутрішнім горінням, без яких нації не творяться. В основі нації — твердить Липинський — лежать інстинктивні, несвідомі, стихійні, ірраціональні первні, які він окреслює словами — містичне ядро, що становить „душу” нації. Звідси й дефініція нації у Липинського носить перш за все, психологічне розуміння. „Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не існує, хоч би в найпримітивнішім стані… то „доказати” національну окремішність такого колективу раціоналістичними „ученими” доказами, „видавництвами і школами” усвідомити національно такий колектив неможливо… І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією „стихійної свідомости”, ми можемо стати модерною европейською нацією” — навчає Липинський (Листи… ст. 85). Отже, не з науки, раціонально виведених, об'єктивних соціяльних законів зросла соціологічна спадщина Липинського.
Наукова спадщина Липинського і в галузі науки про Українську Державу також має цілком інші джерела, що
