годні зрозходували і прогендлювали”, Липинський звертається з трепетно сакраментальним запитом: „Де ви, сучасна старшино українська, що новітньою зброєю духа — пресою й книжкою — володіючи, силою свого духа нову віру українську творите? І яку нову думу вашу сучасний грамотний народ український прочитавши та діла ваші побачивши, за свою прийме і з нею голови свої на боротьбу, на смерть за Україну понесе?… (Листи… ст. 19)
Як бачимо, спадщина Липинського в ділянці науки про побудову держави прокладає нові стежки до ірраціональних джерел і до животворчої віри. „Україна існувала доти — навчає Липинський — доки ця віра жива була, доки вона людей на діла й на жертви підіймала”.
Яка тут разюче глибока різниця в засаді між нашим велетнем Липинським і тими, які мріють будувати Українську Державу тільки на тілесних пристрастях, на заялозених рецептах: на апеляції до шлунку та животно-матеріялістичних інстинктів українських мас. Не з цих земних інстинктів зродяться святий вогонь віри в ідею, самопосвята, відвага й завзяття, висока лицарська мораль, честь, ідейний порив, без яких на жертви за Україну жадної людини не підняти.
Не з трафаретних формул заучених теорій про державу, виведених раціональним методом, зросла державницька спадщина Липинського.
Сам Липинський з граничною ясністю усвідомлював джерела свого власного творчого духа, коли зазначав: „Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України. Щасливий я, що з кров'ю предків одідичив вроджений, інстинктовний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомости української не треба було мені черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним…” (Вступне слово до „Листи до Братів-хліборобів”, ст. XXIX. Підкреслення наші).
