кож і автономно-державницькі домагання Павла Полуботка, — все керуючись формулою, що, мовляв, коли нарід державницької свідомости не мав, звідки ж могли черпати її Хмельницький, Мазепа, чи Полуботок?
Костомарів, що вважається батьком народницького методу досліду історії, рівнож не знайшов державницької ідеї ані в свідомості, ані в поступованні українського народу. Самостійницьку акцію Мазепи, Костомарів потрактував лише як вияв Мазепиного еґоїзму, успадкованого від предків-шляхти.
Ставши на ґрунті народництва П. Куліш також не міг найти в народніх масах державницького стремління і, розгнівавшись, кинув на адресу українського народу тяжкі слова огірчення: „Народе без пуття, без чести і пошани, без правди в письменах, завітах предків диких”, і на цій основі, навіть за умов припущеного розпаду Росії „не бачив для України іншої долі, як стати іграшкою сусідніх націй”.
Славний історик В. Б. Антонович, що в своїх дослідах виходив з інтересів мас, глибоко перейнявся духом українського демократизму, внаслідок чого не хилився він ні до князівського періоду, ні до козацько-шляхетського, вважаючи недержавність за імманентну, притаманну властивість українського народу від віку. Українську козаччину потрактував він як явище антидержавне. Зокрема, щодо Хмельниччини, Антонович писар, що Хмельницький „підніс прапор повстання того нещасного часу, коли нарід мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі… скинувши те, що було для нього погане, народ не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити чого власне бажає. У нього, де-не-де просвічують іноді інстинкти, але зовсім бракує ясного ідеалу”. В цих словах Антоновича міститься цілий сенс народницької історіософії, за якою, в період Хмельниччини, історик-народник не бачить еліти, на історичній сцені постаті на взірець Хмельницького не грають ролі, вони затушовані, загнані, як нічого не значучі, в тінь; на сцені фігурує тільки народ в сенсі мас, який веде Хмельницьких, Кричевських,
