ли свою духову еліту, байдуже з яких прошарків народу чи етнічної групи вона походила.
Тим більше державницька ідея, як одна з найвищих категорій самопізнавальної свідомости, як прояв цілево-усвідомленого голосу землі: територіяльно-політичних змагань, пов'язаних з ірраціональними факторами (які Липинський, як ми бачили, підніс на щабель державницької ваги і значення), є набутком лише дозрілих одиниць, лише еліти народньої. Цю правду Липинський і поклав в основу свого державницького методу досліду історії. Тому історична аналіза й засади дослідження історичних подій, явищ і цілих епох у Липинського так рішучо розминаються з аналізою й засадами представників народницької історіографії. Оця методологія досліду, пов'язана з розшуками державницької акції наших славних предків-посідачів державницької й територіяльно-відрубної свідомости войовників-продуцентів, лицарів меча і плуга, еліти народньої, — і дала концепцію провідної верстви, творцем і реалізатором якої став Липинський. Ця концепція вивела історичну науку з сліпого кута, куди впровадила її була концепція „народу”, проповідувана істориками-народниками. Нині на полі історичної науки має перевагу державницький напрям. Це є незаперечна многообіцююча побіда Липинського.
Гуляє в сучасному українстві думка: Липинський непопулярний, Липинський нереальний, фантаст. Мовляв, його творчість, це хвилевий блиск метеора, що по собі сліду не лишає. Цікаво, що навколо значення творчости Липинського знялась була велика публіцистична полеміка, тільки потім, — як появились його „Листи до Братів-Хліборобів”. Дотодішня його наукова продукція „Z dziejow Ukrainy”, „Szlachta na Ukrainie”, „Україна на Переломі”, „Аріянський Соймик в Киселині”… та інші праці виклика-
